Іван Марчук: «Нині виступаю в десяти іпостасях»

Ідеолог європейського експресіонізму, патріарх українського авангарду, новатор-сюрреаліст…  Все це — про одну людину. Про  українського художника Івана Марчука. Він є засновником нових стилів у мистецтві, які не піддаються жодним хитромудрим класифiкацiям. Свою належність до будь-якої стильової школи Марчук відкидає, адже  у нього є все: пейзажi, портрети, наїв, «ню» та грандіозний цикл абстрактних робіт.
Визнаний у  світі та недооцінений на батьківщині художник згадує про минуле, розповідає про сучасність та роздумує про майбутнє.

Досьє
Іван Марчук
— український живописець, народний художник України, лауреат Національної премії України ім. Т.Г.Шевченка — народився 12 травня 1936 р. в селі Москалівка Тернопільської області. Тривалий час мешкав у Австралії, Канаді та США. 2007 року потрапив до рейтингу 100 найвизначніших геніїв сучасності, який уклала британська газета «The Daily Telegraph». Марчук є членом «Золотої гільдії» —Міжнародної академії сучасного мистецтва в Римі. Це перший випадок визнання українського художника інституцією такого високого рівня. Сьогодні «Золота гільдія» нараховує 51 художника з усього світу. Наразі Марчук живе і працює в Києві.

—Що позитивного, на ваш погляд, відбулося в Україні за 20 років незалежності?
— За двадцять років незалежності ми маємо тільки одне, але, на мій погляд, величезне досягнення — відкриття «брами», за якою ми довгий час жили, немов раби, що  відгороджені від всього світу. То був жахливий період,  тоді в країні панував, як я його називаю, «совєтський» дубізм, а сьогодні ж, на жаль,  панує всеохоплюючий дебілізм.

—Як вам живеться в цю епоху?
— Ви знаєте, я, по суті своїй,  дуже вільнолюбний. Але зараз маю відчуття, що ніби потрапив в концтабір. Чому? Мені часто пропонують робити авторські виставки в Європі, у Франціїї зокрема. Але проблема в тому, що я не можу вивезти свої роботи, потрібно зібрати силу-силенну різних дозволів. В свої сімдесят п’ять я вже не подужаю подолати цю бюрократичну тяганину.  Сам їжджу. Але мої роботи,  без яких я, як художник,  ніщо, їздити зі мною не можуть. Це є справжнє лихо. Коли жив в Америці, то вільно возив свої роботи до Канади та Австралії, і мене ніхто не питав: «Що я везу?» Це був мій багаж. Для художника Україна сьогодні є справжнім гетто. Взагалі, Україна — це гетто для всіх винятково талановитих і розумних людей.

—Ви прожили 15 років в Америці. Як ви згадуєте цей період? І що він  привніс в вашу творчість?
— Взагалі, я дуже не посидючий і зміна обстановки на мене завжди діє дуже позитивно. Ще в «совєтські» часи я два рази на місяць сідав в літак і подорожував по країні —Тернопіль, Москва, Львів (я не знав, що є потяги, бо дуже цінував свій час). Ці поїздки були для мене як ковток свіжого повітря. Так от,  життя в Америці дало мені абсолютний спокій, якого я на той час потребував понад усе. Не повірите, але за 15 років життя на Заході я не відчував негативних емоцій взагалі. Там дуже привітні люди, акуратні чисті тротуари, навколо фантастичні споруди: в тому ж Нью-Йорку я ходив тільки з піднятою головою, не міг надивитися на хмарочоси. Але найбільш за все мені сподобалась Австралія, там взагалі рай. Я приїздив туди декілька разів з виставками, тамтешні критики були в захоплені від моїх картин і обіцяли, якщо я залишуся, то за 3-4 роки стану кращим художником континенту. Та я їх не послухав, залишився вірним Америці, яка мене приютила.

—А чому ви взагалі повернулися?
— Бо був дурний. Там важко одному. Думаю, якби в мене була жінка, я би не повернувся. Вірніше, вона б мене не пустила. Там інше життя, воно краще і спокійніше. А жінка, як корова,  завжди йде туди, де паша гарна.

— Колись ви сказали: «У мені живе дев’ять  Марчуків». Що це означає?
— Нині виступаю не в дев’яти, а десяти іпостасях… Всі десять Марчуків написані в абсолютно різних манерах і різними техніками. Причому настільки технічно, що деякі з них зараз навіть я не зможу повторити. Я  як стовбур, а на ньому — гілки. Одна з гілок — кольорові прелюдії. Це великий цикл, близько 400 робіт.  Я створив спеціальну техніку для пейзажів, яку жартома назвав «пльонтанізм» від слова «пльонтати» — снувати, переплітати. Придумав я її в 70-х роках, коли їздив до Сиднева в будинок творчості, там дуже гарні краєвиди. Я дивився на дерева і все думав, як їх перенести на полотно. Кожне дерево, як роздягнена жінка, красиве і має свою анатомію, яку не можна повторити з допомогою відомих мені технік.  Думав, думав і на свою голову придумав дуже важку техніку. Від  неї і пішов пльонтанізм – дуже багато ліній різного діаметру, які вплітаються одна в одну і виникає враження, що картини ніби створені з клубочків чудернацьких ниток. Ще одна гілка перетворила мене на портретиста. Я створив цілу галерею портретів і довів у цьому жанрі свою техніку до такої досконалості, що мені здалося — далі рухатися вже нікуди. «Десятий» Марчук — це серія філософсько-абстрактних робіт, які  абсолютно не схожих на ті, що я писав раніше.

—Ви досі не любите придумувати назви своїм картинам?
—Ви знаєте, коли я навчався інституті, найважчим предметом у мене була композиція, бо я ніколи не вмів писати на задану тему. Зараз, дивлячись, що витворяю, в це важко повірити. А коли приїхав до Києва, мене прорвало наче греблю. Я почав творити не думаючи, що малюю. Створив безліч полотен. І в цей період, десь з 1965 до 1979, всі мої картини були без назви. А 1979 року влітку мені влаштували виставку в Москві, в славнозвісному павільйоні на Малогрузинській вулиці, де під наглядом КДБ виставлялися всі нео-конформісти. Пам’ятаю, тоді казали: «Марчук виставлявся анти-режимному залі». До тієї виставки потрібно було придумати назви своїм роботам. Я сфотографував їх, а фото роздав друзям, щоб вони придумали назви. Але жодна мені не сподобалась. І тут мені став в пригоді мій літературний хист, адже колись писав вірші і сюрреалістичні новели. Тепер всі назви придумую сам і деякі мої поціновувачі тепер захоплюються не тільки моїми картинами, але й тими назвами, що я їм даю. Я ж художник —  мислячий чоловік,  видумую різні світи, різні технології і назви до них. Насамперед,  я маю сам себе здивувати, щоб потім здивувати людей.

—Що для вас значить визнання?
—Воно важливе хоча б тому, що мене не переслідують. За «совєтських» часів я був під пресом, мене не приймали до Спілки художників, мене не випускали з країни, мені не давали роботи виставки, мені погрожували, а люди боялися зі мною спілкуватися. І в якийсь момент я був ладен покінчити з собою. Було дуже важко. Коли прийшов Горбачов, я як на світ народився. Коли мені дозволили виїхати з країни і дали візу, я як той собака, коли зривається з прив’язі, втік якнайдалі, щоб скоро не прив’язали, аж до Америки.

—А зараз би поїхали?
—Куди я без своїх картин. Я без них ніщо. Звичайно, їх можна продати. В мене куплять всі, але на що я буду дивитися?!

—Вас вважають генієм…
—Я того не відчуваю. Звичайно, мене оцінили, оцінили в світі і цю оцінку не відмінить ніякий суд, навіть Печерський. Але я не змінився. Як був прикутим до мольберта рабом, таким і залишився.

Текст: Марина Ситник

Поделиться в соц. сетях