Як зустрічали Весну в давнину

Багатство духовної культури українського народу висвітлюється у найрізноманітніших формах, у тому числі в системі народних свят. Цікаво, що історія більшості з них є продовженням традицій, що виникли дуже давно. Особливо показовим є поєднання тих, що прийшли до нас з язичницьких епох з тими, що виникли вже після хрещення Київської Русі. Дохристиянські звичаї гармонійно переплелися з релігійними, утворивши обряди, які ми маємо на сьогодні. Втім, мудрість предків могла загубитися в глибині століть, якби не наші берегині…

…Всюди ще лежав сніг, а господині вже виходили до воріт – «виглядати весну…»

У лютому, на СТРІТЕННЯ, придивлялися до погоди, намагаючись вгадати характер майбутньої весни. Якщо прогноз був невтішним, з нетерпінням чекали першої грози, аби священні Вогонь і Вода, очистивши і напоївши Землю, повернули їй життєдайну силу. На Небеса сподівалися, але і самі не сиділи, склавши руки. «На бога надійся, та й сам граків (ґав) не лови!» – йдеться в українській приказці. Вони і не ловили, навпаки – готувалися зустрічати пірнатих гостей – бажаних і добрих.

ОБЕРТІННЯ – вважалося, що в цей день «птахи обертаються до гнізда, діти – до хліба, а чоловіки – до жінок»… У народному календарі була ціла низка «пташиних свят»: «жайворонки» «сорочини», «ластівки», «лелечини», «солов’їній великдень»… Матері випікали з прісного тіста печиво у вигляді зворушливих пташок, і діти носилися з ними вулицями, закликаючи голосистих друзів на рідні земелькі. Люди вірили, що в образі птахів з раю прилітають душі померлих, щоб оберігати родичів, що живуть на землі, звідси й таке шанобливе до них ставлення. Особливою любов’ю в народі користувалися солов’ї, лелеки і ластівки…

На «ЯВДОХУ» жінки вмивали своїх дітей талою водою – щоб ніяка хвороба не пристала. Дівчата воліли вмиватися в цей день молоком – «щоб прояснілося личко». Тим більше, що в цей час вже відкривався сезон розваг: «веселки», «гаївки», «гагілки», «ягівки»… в кожному куточку України – своя назва. Молодь підіймалася на пагорби, бажаючи бути ближче до Сонця: співали веснянки, шуміли, перегукувалися, свистіли, наслідуючи спів пташок – допомагаючи Весні розбудити Землю.

На «СОРОЧИНИ» дівчата варили 40 вареників з маком і пригощали хлопців – «щоб мороз любисток не побив». У цей день корисно було відшукати кущик рясту і босоніж по ньому пройтися – це робили практично всі; особливо люди похилого віку та немічні прагнули вчинити ритуал «на життя», супроводжуваний «магічним» замовлянням: «Топчу, топчу ряст, ряст, Бог здоров’я дасть, дасть. Ще буду топтаті, Щоб тій рік діждаті ». В регіонах, де рясту не було, знаходили первоцвіт або сон-траву. До речі, недоброзичливо вимовлена фраза «Щоб ти рясту не топтав» вважалася за прокляття…

На БЛАГОВІЩЕННЯ дівчата вже не закликали, а віталі весну, і робили це надзвичайно красиво. Святково вбравшись, вони «виводили» свій перший весняний хоровод «Кривий танець»: взявшись за руки, тягнулися невичерпним струмочком «то в гору, то в долину, то в ружу, то в калину…»

Про те, що попереду ВЕЛИКДЕНЬ, пані-господині, звичайно ж, пам’ятали і старанно до нього готувалися, а останній перед довготривалим постом тиждень намагалися провести якомога веселіше. Відзначали… ні, не російську Блиноїдку-Об’їдуху-Кривошійку-Бояриню-Масляну, з її хвацькими крижаними гірками, агресивними кулачними бійками і млинцями з ікрою, а багате образно-символічними обрядами, веселими розіграшами, щирими побажаннями і традиційними молочно-мучними стравами дійство, яке сотні років тому вигадали наші дотепні предки.

– Лелеко-татко, збудуй у нас добру хатку, та виведи діточок… Масляна vs Колодій — – Лелеко-татко,
збудуй у нас добру хатку,
та виведи діточок…
Масляна vs Колодій

КОЛОДІЙ – спочатку це свято займало в календарі окрему позицію і видзначалося між лютим і березнем, але згодом під знаком Сонце-Божича, відповідального за розкручування «Сонячного Кола», почали проходити українські масниці (інші назви – Масляна, Масляниця, Сирна неділя, Пущення)…

Отже, Коло – діє, Сонце піднімається все вище і вище, випромінює світло і тепло, які перетворюються в серцях людей в енергію любові.

«У ці колодійські дні розгортається парності сила. Хлопці й дівчата вибирають собі пару під виголос: «Колодій пару шукає, серце з серцем єднає!» Парубки мають його сонячну ознаку – вербову колодочку з двома навкісними хрестами на червоній стрічці, складеній у вигляді квітки. Разом із мережаною хустинкою дівчина чіпляє її на груди своєму милому.
Єднання молодих сердець відбувається як поетичне дійство. Старший парубок накликає меншого брата і вручає йому пучок стрілочок – молодецтво його. Старша дівчина відповідно накликає молодшу сестрицю і надіває на її голову віночок, щоб вона у цьому році своєї неділі діждала і під вінець стала. Від Колодія на всіх гулянках хлопець із дівчиною мають бути разом. Якщо ж вони за це річне коло не одружаться, то на наступне свято Колодія жінки йому, як невдалому парубкові, чіпляють колодку. Позбутися він її міг тільки за могорич – викуп у батьківській хаті». (Вадим Мицик, дослідник старовини, директор Тальнівського музею історії хліборобства).

На ВЕЛИКДЕНЬ гра «дарування – віддавання колодки» в деяких місцевостях мала продовження: дівчина підносила своєму обранцеві кілька писанок у вишитій хустинці, за що хлопець «наймав» їй на свято танок, тобто замовляв музику.

В той час як дівчата з парубками розважалися на гаївках, у матусь і бабусь були свої невідкладні справи. У понеділок вони збиралися в корчмі і розігрували виставу: загорнувши в полотнину поліно, макогін або качалку, вигукували: «Щось наш Колодка (Колодій) слабенький народився. Несіть мерщій подарунки!» Одразу ж навколо сповитої ляльки, що лежала посеред столу, розкладалися обрядові страви: ніжні, пузаті, присмачені ароматним вершковим маслом варенички та печені пироги з сиром, свіженька сметана, ароматні млинці з пшенично-гречаного борошна, з’являлася і пляшка з наливочкою… відзначаючи день народження, жінки від душі веселилися, співали. У вівторок вони поверталися до корчми – відзначали «похрестини» Колодайки, в четвер він у них «помирав», в п’ятницю його «ховали», в суботу «оплакували»… при цьому вареники і наливочка не переводилися, бо якщо якийсь чоловік на свою біду забрідав до корчми, йому одразу ж намагалися причепити до ноги заздалегідь припасену величезну колоду; бідоласі доводилося розщедрюватися. А в неділю невтомні жінки всією чесною компанією «волочили колодку» – ходили по домівках і з жартами-примовками здійснювали «ритуал громадського осуду». У підсумку – парубки та дівчата, що зволікали із створенням власних родин, а також батьки, що не спромоглися одружити своїх дітей, опинялися з «колодками» за поясом або на руках. Ось такі самобутні рецепти продовження роду і збереження українського народу заповіли нам… навіть не прадіди, а прабабусі.