За лаштунками Дива. Театральна лабораторія Ольги Данилюк.

Анастася Зверева, креативный редактор Chercher la femme

Українська леді з британським лоском, починала свою кар’єру театральним художником у Нью-Йорку, але згодом зрозуміла, що її покликання режисура. Довгий час навчалася і працювала у Лондоні, де створила свою авторську режисерську методику. Має науковий ступінь. Майже рік очолює Театральну лабораторію Мистецького Арсеналу «Другий Поверх». Знайомтеся, Ольга Данилюк – режисер-експериментатор, талановита, відкрита і чуйна людина, а також щаслива жінка: мама двох синів і дружина урядовця, міністра фінансів Олександра Данилюка.

Пані Ольго, як виникла ідея створити театральну платформу в «Мистецькому Арсеналі»?
Все почалося з того, що я зустрілася з «Арсеналом» і запропонувала поставити п’єсу, де сама архітектура приміщення мала стати частиною сценографії. Вистава в такому середовищі сприймається інакше, ніж у театрі. У процесі переговорів генеральний директор мистецького простору Олеся Островська-Люта запропонувала мені створити театральну лабораторію, оскільки літературна і візуальна лабораторії вже були. Я написала концепцію, ми її затвердили. Таким чином почали розвивати цю платформу.

А що це була за вистава?
Це інтелектуальна політична п’єса британського драматурга Девіда Едгара «П’ятидесятниця», яку ми вперше переклали на українську мову. Книга вийшла у видавництві Анетти Антоненко. Це буде перше театральне втілення цієї п’єси в Україні. Прем’єра запланована на кінець серпня.
Ви працювали, в Нью Йорку, у Лондоні, потім в Москві і отримали величезний досвід. У порівнянні з європейським, український театр залишається ізольованим?
У нас дуже мало культурного обміну відбувається саме у сфері театру. Звісно, ця мистецька форма є більш витратною і складною в реалізації. Але у європейських столицях репертуар театральних майданчиків завжди має міжнародну складову. Наприклад, проживаючи в Лондоні, я можу побачити найкращі постановки з усього світу. І це перевага Лондона, як культурної столиці світу. А в Україні ми дуже фіксовані на національному продукті, мало гастролей, міжнародних фестивалів. Це рідкість, коли до нас хтось приїжджає.

Нам є що запропонувати світові?
У нас є великий потенціал. Є багато творчих цікавих людей, але досі немає середовища, яке б дало можливість цим людям розвиватися. А якщо говорити про унікальність, то в глобальній культурі зараз важко бути унікальним. Напевно, те, що ми могли показати, ми показали світові. Якби Україна показала себе з якоїсь зовсім несподіваної сторони, відкрила зовсім інший аспект – це було б цікаво.

Ви керуєтеся принципом «театр без меж» і це стосується не лише інтерпретації матеріалу, форми подачі, а також в контексті інклюзивності.
Так, це ще один проект, над яким я працюю зараз. Після ухвалення закону про інклюзивну освіту в школах я подумала, що театр може бути доречною і цікавою формою, щоб інтегрувати дітей з особливостями розвитку, з інвалідністю, у суспільство, оскільки він роками працює в терапевтичних цілях. Ідея в тому, щоб прийняти відмінності у розвитку як нормальний процес, який індивідуальний для кожної дитини. Перший проект ми хочемо випробувати на «Арсеналі Ідей». Зараз я співпрацюю з британськими менторами, щоб залучити нові креативні методики з сфери перформативного мистецтва.
У Лондоні доводилося працювати у таких проектах? Адже у Великобританії дуже поширені такі театральні студії для людей з обмеженими можливостями.
Я працювала з акторами з серйозними вадами зору. Очевидно, що там ці люди відчувають себе впевненішими. Вони більш інтегровані у суспільство. Пробують робити такі речі, що я б і не сподівалася від людини з певними фізичними обмеженнями. Був актор, який працював з катаною, рухався без сторонньої допомоги, прекрасно орієнтувався попри дуже слабкий зір. Моя колега, з якою я також співпрацювала, може виконувати гімнастичні вправи на повітряних полотнах.

Як режисер Ви займаєтеся інтеграцією дітей з сірої зони в українське суспільство аби вони не почувалися ізольованими.
Ми нагадуємо українському суспільству, що ця ситуація може певною мірою перегукуватися з ізоляцією інвалідів чи дітей з особливостями розвитку. Суспільство не хоче бачити цю сторону війни. А я не бачу проблеми в тому, що діти з Донбасу ізолювалися, я бачу, що ми їх ізолювали, створили для них стереотип «донецьких». Коли ми їздили в тур з виставою-променадом «Листи незнайомому другу з Нью-Йорка», в якій грають підлітки з прифронтового містечка Новгородського – це був зворотній процес. Діти виступають наживо і цей стереотип абсолютно руйнується у свідомості глядача.

Тема дітей має для Вас особливе значення. Це не лише режисерський вибір, а й щось жіноче, материнське?
Так, напевно. Моєму старшому синові 16 років. І, звичайно, коли я працюю з цими підлітками, мені з одного боку легко, тому що у мене діти такого ж віку. Тож я знаходжу з ними спільну мову. Маю зізнатися, деякі старші хлопці курять. Деколи я їх виховую також по-материнськи. Я б і своїх дітей насварила за такі речі. Але, в основному, я розмовляю з ними абсолютно на рівних. І зауважую, що для них це незвично.

Ольго, Ваші діти допомагають у творчих експериментах? Можливо, надихають на появу нових образів?
Звичайно допомагають. Коли я займалася науковою роботою, половину складала практична частина. І старший син дуже багато долучався. Молодший – більш критично ставиться до моєї праці. Певні ідеї я завжди «відпрацьовую» на домашніх.

А як чоловік ставиться до вашого професійного вибору? Він, як людина яка поруч, є певною мірою і «співавтором»?
Я б сказала, що раніше був більше співавтором. Зараз менше через велике навантаження на роботі. Він інколи не встигає відслідковувати, чим я творчо займаюся. Йому подобається, хоча, звичайно, часом, це не так просто. Але за все наше подружнє життя він завжди підтримував мій вибір.

Як обирали професію? Можливо, Ви ще з дитинства почали творчо експериментувати?
В дитинстві у мене вже були режисерські задатки. Але в професію я прийшла значно пізніше. Коли я закінчувала навчання у Львівській академії мистецтв, зрозуміла, що хочу працювати в театрі. Починала, як театральний художник на Бродвеї. І якось знайомий у Нью-Йорку подарував мені книжку Сідні Люмета. Це відомий американський кінорежисер. Досі пам’ятаю цей момент: відкриваю книжку і читаю перший розділ « Режисер. Найкраща професія в світі ». Ці слова мені просто запали в душу. Пізніше, під час навчання в магістратурі у Лондоні, був курс експериментального театру, і я почала формувати свої режисерські бачення. І так з театрального дизайну я перейшла у режисуру.

Ви почуваєте себе щасливою жінкою через призму режисерської професії?
Як і в кожної людини у мене бувають дні, коли я почуваюся дуже щасливою, буває, коли я почуваюся глибоко нещасною. Але якщо зважити все, то я думаю, коли творчо реалізуюся, я щаслива. І, напевно, багато чого вже реалізувала, зважаючи на скромні можливості і бюджет, з яких я починала. Як творчій людині, мені хочеться відкривати нові горизонти. І це важливо, тому що завжди є рух, є щось цікаве, нове і ти не відчуваєш, що старієш і життя було десь і колись.

Тобто Ви задоволені своїм віком?
Так, тому що для режисера це «плюс». І для творчої людини це добре, тому що вік і досвід не перешкода, а навпаки нарощування творчого потенціалу. Я вважаю, що творчі професії рятують від меланхолії, яку нам нав’язує сучасна культура.

Больше статей из рубрики «Разговор на тему» и «Гостиная»:
За лаштунками Дива. Театральна лабораторія Ольги Данилюк.
Мария Маслий: «На международном рынке нельзя ошибаться — второго шанса уже не будет»
Абсолютное счастье Елены Михайличенко
Анна Яцышена: «Всегда нужно ставить новые цели и достигать их!»
Сергей Ермаков о моде, друзьях, общении с музой и культовых вещах
Игры, в которые играют маски
Трудно быть БЛОГЕРОМ
Филипп Уи. Браво, Маэстро! Виват Оффенбах!
К лету готовы? — К лету готовы!
Самый красивый консул
Не изменяются, любя…
«КОЛДОВСКАЯ ВОДА…»
Модная пора
Творчество. Перезагрузка
Раз, два, три, четыре, пять…
Как рождается искусство
Каждому человеку нужно какое-нибудь хобби… 
В поисках средства…
Читатели vs писатели
К лету готовы? К лету готовы
Не изменяются, любя…
Что год грядущий нам готовит?
И целого фильма мало
Фильм! Фильм! Фильм!
Кто там за кадром…
Модная пора
Творчество. Перезагрузка
Раз, два, три, четыре, пять…
Каждому человеку нужно какое-нибудь хобби…
Как рождается искусство
Цунами перемен
Вся сила женственности
Не бойся страха
К гадалке (не) ходи…
Предновогодняя уборка нашего организма…
Унылая пора? Очей очарованье!
Неравный бой?

Поделиться в соц. сетях

Добавить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *